Оздоблення балконів у Києві

Хтось прикрашає балкони прапорами, а хтось... Ейфелевеми вежами.

Київ, вул.Горького, 45

"Той, що біжить лабіринтом", але не фільм

Стимулом прочитати роман американського письменника Джеймса Дешнера "Той, що біжить лабіринтом" став перегляд трейлеру до однойменної кіноекранізації твору-бестселлеру. Книга підпадає до популярного нині тренду і розповідає історію про підлітків у антиутопічному/ постапокапліптичному світі. На перший погляд дана оповідь – це ще одні "Голодні ігри", але "Той, що біжить лабіринтом" має свій особливий тон і виразність. Цей роман, що є початком книжкової трилогії, завдає рух, а відповіді на питання, на які читач чекає від самого початку, породжують нові питання. Цікаво, що самого лабіринту у книжці не так вже й багато, а сама його споруда радше є одним із інструментом оповіді, ніж повноцінним місцем дії. Склалося враження, що в ньому немає нічого особливого. В ньому ніхто не губився і це попри те, що його коридори змінюються щоночі. Архетипічну основу лабіринту, що підкреслює його небезпеку, становлять нові Мінотаври – напівтварини-напівкіборги Грівери. Оповідь у "Той, що біжить лабіринтом" вибудовано таким чином, щоб не дати читачеві втратити інтерес до подій і якомога швидше перегортати одну сторінку за іншою. Разом із головним героєм Томасом, якого позбавлено пам'яті і який окрім свого ім'я нічого не знає, читач потрапляє до лабіринту і намагається дізнатися, що з себе представляє місце, до якого він потрапив. Попри надзвичайну допитливість і тверезе бажання розібратися, що врешті решт коїться, Томас мало на що дістає відповіді. У штучно створеній замкнутій громаді посеред загрозливих височенних стін лабіринту, з якого немає виходу, він стає салагою, новачком, якому чи то не довіряють, чи то не хочуть витрачати на нього час. Після того, як головний герой знайомиться із побутом лабіринту, стає зрозумілим, що головний акцент тут – це не втеча з нього через усі перешкоди, а психологічний тест. Створена у чиємусь химерному мозку забава, як вестимуть себе з півсотні підлітків, вирваних із їх звичайного життя, позбавлених пам'яті про батьків і дім та поселених у негостинному середовищі. Незважаючи на усвідомлення безвиході, мешканці лабіринту не здаються і продовжують свою вже дворічну боротьбу за життя, підкреслюючи тим самим свою силу духу. Однак творцям лабіринту, керівникам незрозумілого експерименту, здається, що це випробовування затягнулося і вони виводять на сцену двох нових героїв: власні версії Тесея і Аріадни: Томаса і Терезу, першу дівчину в лабіринті. Із їх появленням все змінюється, а поселенці лабіринту проходять свій останній тест – втеча з нього. Томас стає новим лідером, а жага відповідей – його рушійною силою. В кінці книги читачі разом із героями отримують бажані відповіді, але вони ще більше інтригують, а сама втеча і лабіринт вже не здаються такими небезпечними. Героїв готують до відкритого і ще більш неприязного світу наступних частин трилогії. Як кажуть, вони із вогню одразу потраплять у полум'я (практично буквально).

Витоки антиукраїнської пропаганди

Історія доводить, що відносини між українцями та росіянами завжди були складними і не зовсім братніми, як багато хто їх уявляє. Книга Дениса Журавльова "Україна та Росія. Як брати горщики побили" з досить нейтральної точки зору розповідає про конфлікти, що відбувалися між цими суб'єктами протягом всього часу їх існування. Особливо ж примітними є приклади з 17-ого століття, коли росіяни, як і в наш час, не обмежувалися застосуванням фізичної сили і зверталися до торгівельних та інформаційних війн:

«...1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем – причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» – у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація!»

© Журавльов Д.В. Україна та Росія. Як брати горщики побили – Харків: "Клуб Сімейного Дозвілля", 2009. – 352 с. ISBN 978-5-88353-375-3

Зникла "Люсі"

Першу жінку на планеті Земля звали Люсі. Саме такими словами починається фільм Люка Бессона "Люсі". Цими ж словами його можна й завершити. Люсі – ім'я першої жінки на планеті, яка опанувала можливості свого мозку на 100%. Ця стрічка являє собою певного роду філософський боєвик із неодмінною для Бессона трощею французьких автівок, щоправда її можна було й уникнути. "Люсі" можна умовно поділити на дві частини: до того, як головна героїня отримує нові здібності і після, які доповнюються і розбавляються науковими поясненнями від героя Моргана Фрімена. На суб'єктивну думку, фільм не виправдовує сподівань, на які варто очікувати після перегляду трейлеру, принаймні заключна частина стрічки. Початок фільмуу виглядає напрочуд багатообіцяючим: глядачі бачать, як Люсі, героїня Скарлетт Йоханссон, попри власне бажання опиняється у вирі поганих подій, а все це доповнюється жвавим асоціативним рядом її думок, що виводиться на екран. Міг вийти напружений трилер, в якому проста дівчина, яку втягують у халепу, зібравши всі свої сили, розбирається із азіатським наркокартелем, попри побачені вперше вбивства, кров та катування. Проте тут на сцену виходить експериментальна субстанція, яка змінює подальший хід фільму.

http://www.youtube.com/watch?v=8ikAQkGBNHU

Наркотик, який Люсі мала перевезти у своїх нутрощах, неочікувано дарує їй контроль над мозком, що виходить  за усталені рамки. Але саме тут фільм і втрачає. У Люсі більше немає справжнього антагоніста, а розбірки у кінці стрічки додані радше для яскравості – зі своїми здатностями головна героїня могла би впоратися зі злочинцями у одну мить. Кінцівка фільму носить екзистенційний зміст. Із пересічної дівчини Люсі стає носієм унікальних знань, а заради збереження здобутої інформації вона йде на все. І це скоріше не самопожертва, а плановий і закономірний перехід, до якого героїня йшла впродовж всього екранного часу.

Тезисно про Вартових Галактики

"Вартові Галактики" – це вже десятий фільм в кіновсесвіті Марвел. Цією стрічкою кінокомпанія довела, що може знімати і видавати щороку якісний продукт для глядача. Це кіно від марвел, мабуть, було найризикованішим за всі попередні фільми, адже з вартовими галактики у нас мало хто знайомий. Ба більше, про їх існування  чи комікси з ними багато хто і не чув, на відміну від Халка, Залізної Людини, Капітана Америки, Тора та Месників у цілому. Не було на екрані й акторів рівня Роберта Дауні молодшого чи Скарлетт Йоханссон. Однак, досвід вже дозволяє Марвел зробити чудове кіно по коміксам згідно своїх попередніх успішних шаблонів. А тепер окремо, що хотілося би відзначити про переглянуту стрічку.

• ·         На відміну від "Черепашок-ніндзя", які вийшли майже одночасно, "Вартовим Галактики" надали достатньо екранного часу. Фільм триває близько двох годин і декому може навіть видатися затягнутим.
• ·         Стрічці притаманна серіальна епізодичність. Кожні 20 хвилин ми опиняємося у новій локації, а попередня дія, можна сказати, що забута.
• ·         У фільмі виділяють кілька неточностей та ляпів: відсутність у певних моментах звичних законів фізики у космосі, працюючий 20 з гаком років касетний плеєр...
• ·         Сюжет "Вартових Галактики" стандартний для коміксних екранізацій. Є певний артефакт, за яким полюють добрі і погані; в кінці він опиняється в руках злодія, що хоче занепастити весь світ; йому протистоїть команда зовсім не підходящих один до одного героїв, які , зібравши всі свої сили, об'єднаються; злодій замість того, щоб все зробити по-тихому, пафосно нападає у відкриту і врешті програє.

• ·         Головні герої фільму при першому ж своєму появленні не залишають публіку байдужою. Зоряний лицар, Пітер Квілл, - цікавить своєю долею та незламністю характеру. У Гамори вражає дух, а у Дракса - відданість. Парочка ж єнота Ракети та людиноподібного дерева Грута за характерністю та взаємодією нічим не поступаються Хану Солу та Чубаці з Зоряних Воєн. Єдине, що дивує, як швидко всі вони виливають один одному душу.
• ·         До речі про Зоряні Війни. Вони дали універсальний рецепт космічних пригод, використаних і тут: космічна тюрма, втеча з неї; схиблений правитель, бажаючий всецілої влади; а от корабель Ронана, мабуть, взятий у некроманітв з філму про Ріддика.
• ·         Один з найкращих елементів стріцки – це музичний супровід. Підібрані пісні влучно передають як трешовість фільму, так і романтичні моменти. А от пісню "Are not mountain high enough", що звучить перед титрами, мабуть, була підслухана в серіалі "Кухня". І тут, і там вона використана за однакових умов. Під її супровід розповідається, як завершилися пригоди для кожного із героїв фільму.
• ·         Варто відзначити й український переклад. Усі жарти зіграли як треба: "Колом стали даунята, мов зібрались танцувати" =). Лишень не зрозуміло, чому Star Lord став Зоряним Лицарем, а не Лордом.
• ·         І останнє. Ми є Грут =)